«Синя ізолента, скотч і вперед»: як провайдери на прифронтових територіях рятують зв’язок під ударами дронів
- Автори
- Прес-офіс Міністерства
- Дата та час публікації:
- Час читання:
- 7 хв

До Дня працівників зв’язку ми розповідаємо історію людей, чия щоденна робота — тримати мережу там, де в небі кружляють ворожі FPV-дрони, а на землю падають КАБи. Це розповідь про українських провайдерів, які повертають інтернет у прифронтові громади, часто ризикуючи заради цього власним життям.
У Краматорську ремонтні бригади більше не їздять на брендованих автомобілях. Логотипи з машин зняли після того, як російський FPV-дрон кілька разів облетів одну з автівок, роздивився її, а потім цілеспрямовано вдарив. На Сумщині інженери вже добре знають, як викликати саперів, щоб просто доїхати до місця обриву і відновити зв’язок. Адже ґрунтові дороги давно перетворилися на мінні поля.
Це не сценарій роботи військових підрозділів. Це щоденна реальність українських інтернет-провайдерів, які продовжують працювати за кілька кілометрів від ворога.
Для когось стабільний інтернет можливість подивитися фільм чи попрацювати з дому. Для мешканців прифронтових громад часто єдиний спосіб зв’язатися з рідними, отримати важливу інформацію, навчатися чи викликати допомогу. Коли мобільний зв’язок зникає, саме дротові мережі залишаються тією ниткою, яка з’єднує людей зі світом.
Утримувати цей зв’язок завдання таких людей, як Микола Кучерук та Сергій Пімоненко. Микола розбудовує провайдер Elite-Line у Краматорську з 2003 року. Сергій із 2004-го керує компанією «ПСТС» на Сумщині, чиї аварійні бригади зараз працюють під обстрілами у 30-кілометровій прикордонній зоні, обслуговуючи до 5 тисяч будинків.
Обидва бізнеси пережили різні часи, але повномасштабне вторгнення змінило все. Провайдери змушені були заново навчитися працювати, рахуючи кожен метр кабелю і зважаючи на ризики, які прямо загрожують життю їхніх команд.

Бізнес, який готувався до найгіршого
Для Миколи Кучерука історія виживання почалася не у 2022 році. Перший серйозний досвід роботи під час війни компанія отримала ще у 2014-му, коли частина Донеччини опинилася під окупацією.
Тоді довелося одночасно боротися з перебоями електропостачання, пошкодженнями магістральних ліній та погрозами. Навіть запуск генератора міг стати приводом для конфлікту.
Коли ми запустили генератор, нам обіцяли кинути гранату, якщо ми його не вимкнемо в приміщенні. Тоді ми мали не тільки блекаут, а й перебиті магістральні лінії. Тому весь наступний наш досвід будувався з якихось фобій того, що це може повторитись.
Саме цей досвід змусив заздалегідь думати про резервування, автономність і можливість швидко відновлювати мережу. Те, що колись здавалося надмірною пересторогою, згодом стало необхідністю.
Сьогодні Краматорськ живе в умовах постійної загрози. Ремонтні бригади ризикують потрапити під удари FPV-дронів, РСЗВ та авіабомб. Компанія вже втратила чотири повністю обладнані автомобілі-лабораторії. Одну з машин знищило після того, як пряме влучання КАБу зруйнувало стіну офісу. Але особливо показовою стала історія з FPV-дроном, який фактично влаштував полювання на ремонтну бригаду.
Дрон декілька разів облетів, передивився на автівку, позаглядував у вікна — це співробітник бачив просто зі своєї хати — і цілеспрямовано вдарив у боковину, прошило все обладнання. Після цього ми познімали все брендування, автівки їздять суто без ніяких позначок.
У деяких районах міста автомобіль тепер може бути додатковою небезпекою. Тому працівники намагаються пересуватися пішки, а виїзди планують з огляду на безпекову ситуацію.
В Краматорську зараз на оцій стороні бажано ходити тільки пішки. Ми маємо вже чотири знищених автівки, ми взагалі намагаємось вже автівками не пересуватися, бо там суцільна така кілзона: дрони, РСЗВ, КАБи, як зазвичай.
У таких умовах змінилося навіть саме поняття якісного ремонту. Якщо раніше інженери могли витрачати час на акуратне прокладання кабелю та ідеальне відновлення обладнання, то зараз головне повернути людям зв’язок і самим залишитися живими.
Раніше були такі педанти, зараз ми взагалі не педанти, зараз ми використовуємо щось, щоб полагодити: синя ізолента, скотч, банка і вперед, аби воно працювало. Тобто ремонтувати ідеально і відновлювати будемо після війни, поки задача, щоб працювало.
Коли рація стає головним інструментом
На Сумщині ситуація не менш складна. Провайдер «ПСТС» обслуговував абонентів у Сумській, Миколаївській та Хотінській громадах Сумського району. Проте через інтенсивні бої в Хотінській громаді мережу вже повністю знищено.
Там, де зв’язок ще можна підтримувати під регулярними ударами FPV-дронів та КАБів, безпека людей питання номер один. Але через зруйновану інфраструктуру цивільного мобільного зв’язку інженери просто «сліпі й глухі» до повітряної небезпеки.
Зв’язок там відсутній, і для того, щоб отримувати інформацію щодо безпеки, що є в повітрі, чи можна виконувати роботу — це можна зробити тільки за допомогою військового зв’язку, рацій.
Саме тому кожен крок на замінованих узбіччях координується з військовими. Більше того, жодного працівника не змушують їхати на такі ремонти кожен виїзд у прикордоння відбувається винятково за особистою згодою інженера.

Кадри під обстрілами: зберегти команду складніше, ніж мережі
Війна руйнує не лише інфраструктуру. Вона виснажує людей, які її відновлюють. Провайдери в прифронтових зонах стикаються з гострим кадровим голодом. Далеко не всі витримують постійний психологічний тиск.
У компанії Сергія Пімоненка через регулярні обстріли команда аварійників скоротилася ледь не вдвічі: хтось евакуювався в безпечніші регіони, хтось просто не витримав стресу від виїздів під КАБи, а хтось мобілізувався. Тепер усю 30-кілометрову прикордонну мережу Сумщини тримають лише четверо інженерів.
У Краматорську ситуація схожа. Команді Миколи Кучерука вдається зберігати спеціалістів багато в чому завдяки злагодженій державній політиці.
Бронювання — це дуже вагомий зараз аргумент. Я дуже вдячний команді Мінцифри за те, що в нашому регіоні є стовідсоткове бронювання, бо без цього працювати було б неможливо. Ми багато їздимо, проходимо через усі блокпости, перевірки постійні.
Водночас залишається інша гостра проблема відсутність державних страхових механізмів на випадок поранення чи загибелі ремонтників.
Ми не маємо ніяких страхових пільг. Тобто якщо трапиться якийсь нещасний випадок, ми залишаємося з цією проблемою сам на сам. Розуміємо, що це дуже ризиковано.
Від 15 тисяч абонентів до менш ніж шести: як війна змінює економіку провайдера
Ще один виклик — економічний. До повномасштабного вторгнення в Краматорську працювало 14-15 провайдерів. Тепер їх залишилося лише кілька, адже навіть великі всеукраїнські гравці не завжди витримують знищення центральних серверних вузлів.
Мережа Elite-Line теж суттєво скоротилася: із приблизно 15 тисяч абонентів до менш ніж шести тисяч. Люди виїжджають, цілі райони залишаються без електрики, а утримувати інфраструктуру стає дедалі дорожче. У мирний час провайдер міг розвивати мережу, розширювати покриття та конкурувати за клієнтів. Тепер головне завдання — зберегти те, що ще можна зберегти.
Компанія умовно поділила місто на червону, жовту та зелену зони. У червоній (а це вже майже третина зони покриття) надто небезпечно або економічно недоцільно підтримувати мережу, туди більше не виїжджають на ремонти. Жовта потребує постійного контролю, зелена залишається відносно стабільною.
Деякі напрямки доводиться відключати повністю. Наприклад, Дружківка ще навесні з’їдала понад 300-400 тисяч гривень щомісяця лише на відновлення, приносячи менше ніж 100 тисяч прибутку. А коли там вкрали генератор та сонячні панелі, район довелося покинути.
Якщо у нас район вже не є прибутковим, ми його просто полишаємо, бо немає ресурсів його дотувати. Якщо ми будемо дотувати, в нас ще швидше закінчаться ресурси на відновлення, бо їх з кожним днем стає все менше.
Це складні рішення, адже за кожною відключеною ділянкою — люди, які просять залишити їм інтернет. Але якщо компанія витратить усі фінанси на території, де мережу фізично неможливо втримати, вона ризикує втратити можливість обслуговувати решту міста.

Навіщо залишатися там, звідки всі виїжджають
Здавалося б, за таких обставин найпростіше рішення для бізнесу евакуюватися, згорнути роботу та перечекати небезпеку. Але обидва провайдери продовжують працювати. Для Сергія Пімоненка головна мотивація розуміння, що без їхньої мережі частина громад фактично залишиться відрізаною від світу.
Основна мотивація: всі розуміють, що необхідно людям дати зв’язок. Бо крім нашого зв’язку, немає можливості отримати зв’язок для навчання, для комунікації з рідними, для спецзамовників, які нас охороняють.
Цей зв’язок потрібен не лише приватним абонентам. Він критично важливий для шкіл, ЦНАПів, ДСНС, військових та інших об’єктів, які продовжують функціонувати у прифронтових громадах.
У Краматорську ситуація ідентична. Мобільні оператори в багатьох районах не працюють, і дротовий інтернет залишається чи не єдиною альтернативою.
На жаль, в Краматорську дротовий інтернет зараз це, скоріш за все, єдиний спосіб бути на зв’язку. Мобільні оператори більшістю не працюють. Наша основна база — приватний сектор, а для мобільних операторів він взагалі не є пріоритетом.
На перший погляд, у цих двох історіях багато різного: масштаби мереж, умови роботи, кількість абонентів. Але є те, що їх об’єднує: люди, які щодня повертають зв’язок туди, де його намагається знищити війна. У Сергія Пімоненка в офісі навіть є незвична колекція. Її збирають ремонтники, які регулярно бачать ворожі безпілотники просто над собою під час роботи.
Бригади дуже часто стикаються з тим, що в повітрі FPV, «Молнії». Вони всі полюбляють збирати залишки акумуляторів від ворожих FPV-дронів. У нас тут колекція на офісі є.
Ці уламки своєрідне нагадування про те, в яких умовах доводиться працювати. Але водночас є й інша колекція: відновлені ділянки мережі, повернуті онлайн населені пункти та люди, які знову можуть зателефонувати рідним.
Бо на прифронтових територіях інтернет давно перестав бути просто послугою. Це можливість залишатися на зв’язку зі світом. І поки є ті, хто готовий ризикувати життям, щоб його відновлювати, ця можливість зберігається.